The History of The Crimean Tatars

історія кримських татар

проєкт перекладу українською мовою книги В. Є. Возгріна «Історія кримських татар» у 4-х томах

Доктор історичних наук, делегат Курултаю кримськотатарського народу ІІ скликання, Валерій Возгрін (1939-2020), працював над книгою протягом 25 років. До видання увійшли дослідницькі матеріали автора (з історії, побуту, традицій кримських татар від найдавніших часів), архівні документи та нариси зарубіжних істориків-мандрівників минулого.

Призахідні промені культури Криму

«... жінки з найбідніших верств, їх наймолодші діти одягнені вельми гідно: немає цих повсюдних свит із грубих тканин (сірячини, посконі, повсті та льону), цих батьківських свитин на немовлятах, мужицьких кожухів на бабах (жінках). У кожної дитини своя, саме для неї зшита куртчина зі шнурочками, з візерунками, синя або смугаста, неодмінно кольорова, у кожної свої сап’янові або шкіряні мешти, своя гарна шапочка, уся у мірку».

Релігійність

І ще одна визначна риса кримських мусульман: вони молилися до милосердного Бога; страх був відсутній в їхньому поклонінні; вони, якщо можна так сказати, любили свою віру, охоче та усвідомлено були віддані ісламу душею і тілом з повною свободою совісті, свободою вибору, які споконвіку були властиві строкатому кримському суспільству…
…у їхньому молитовному домі панує глибоке мовчання, гідне подиву. Коли бачиш в мечеті численну громаду, можна уявити, ніби там немає жодної людини. Іновірець має сильно здивуватись, коли увійде до мечеті, та побачить, що послідовники Магомета протягом усього часу молитви не відвертають поглядів ні в той, ні в інший бік, не скорочують свого Богослужіння на користь розмов, не приходять до мечеті задля побачення з друзями та знайомими, а лише для того, щоб вилити щиросердні свої молитви перед Всевишнім, перед Яким численні народи різноманітних віросповідань і націй, від початку сотворення світу і до нашого часу, запалюють запашний фіміам священного Богошанування. Виглядає так, що кримські татари в своїх мечетях відчувають над собою присутність самого Бога, Який, як вони вважають, невидимо постає перед ними, вслухається в невпинні моління їхні та виконує благі бажання усіх і кожного зокрема.

Підвалини кожного південного господарства — вода. Татари... були великими майстрами зрошення. Вони вміли вловити найдрібнішу цівку ґрунтової води і направити її по глиняних трубах у великі водоймища, вміли використовувати різницю температур, що дає випаровування і появу росу.

Кав’ярні

Кав’ярні були єдиним місцем, окрім невеликих їдалень при готелі, де можна було не лише випити кави і поспілкуватися, але й поїсти, перебуваючи далеко від дому. Спеціальних (щоб суто наїстися) корчем чи ресторанів не було. Не виникли вони й через тридцять років після анексії. Ось якою сильною була прихильність народу до традиції кримськотатарських кав'ярень (хоча, окрім них, були невеликі їдальні на зразок пере́кусних — див. далі). Втім, і тут можна було доволі поживно пообідати: «На стіл заввишки фут (33 см — В.В), нам поставили невеликі шматочки баранини, товщиною дюйм (2,7 см — В.В.), засаджені на роже́н, на якому їх зазвичай смажать; водночас нам подали таріль сарацинського пшона (цебто рису. — В.В.), баранячий хвіст, хліб і горілку; кава, подана після столу, була дуже густа, змішана з деякою кількістю виноградного соку, як зазвичай п'ють татари. У каву не кладуть ані цукру, ані вершків; п'ють її з маленьких порцелянових філіжанок, під якими — інші, металеві чашечки, щоб не обпекти пальців; у них немає чайних блюдець. Після обіду треба неодмінно курити люльку. І вам зараз же подають трубку...»

Кав'ярні, як правило, мали свої вуличні криті павільйони, де на чистому повітрі «цілими днями сиділи поціновувачі кави, які сьорбали з чашечок і пахкали димом своїх трубок» (Kohl, 1841. S. 223).
Ось два описи традиційної кримськотатарської кав'ярні (зрештою, окрім мусульман, ці заклади відвідували і вірмени, і караїми), які зроблено з рідкісною, чисто етнографічною ретельністю:
Тобто кав'ярні, були, певною мірою, популярними клубами, членство в яких коштувало досить недорого. В кав'ярню можна було зайти зранку і лишатися там до вечора (за винятком перерв на намази). Вона ніколи не стоя́ла порожне́м, але водночас, у ній ніколи не чули шуму. Ось, фрагмент іще одного опису: «Спілкуються [відвідувачі] здебільшого рухами тіла, повільним нахилом голови, уривчастими пек і йок (“гаразд“, „ні“), які вихоплюються з вуст гравців у шахи та мовчазних глядачів їхнього мистецтва. Буває хіба що, коли вчений Татарин, залишаючи кав'ярню, вимовляє вірші з Корану, чи в якомусь кутку казкар заколисує кількох сибаритів чарівними небилицями, чи різкий голос господаря, який, розносячи каву, повторює джаба («безплатно»), адже за всі пригощання нишком сплатив хтось із відвідувачів, з побожною щирістю взявши на свої плечі, сю гостинну обітницю» (Свиньин, 1839. С. 337).
В невеликих селах іноді не було стаціонарних кав'ярень, працювали лише сезонні (хоча такий сезон тривав більшу частину року), тобто надві́рні. Зазвичай, це було декілька невисоких помостів-топшанів із низьким столиком посередині, які лаштували під деревами та обгороджували ґратками, оповитими виноградом чи іншими в'юнкими рослинами. Перевагою таких закладів у порівнянні з міськими, була велика свобода вибору в розташуванні. Зазвичай, їх лаштували в наймальовничіших місцях поблизу сіл (Ваrkеr, 1855. Р. 203).
Важливо відзначити, що кав'ярні були доступні найбіднішим, навіть убогим подорожнім, оскільки плата за обід відповідала достаткові гостя: «Татари, прийнявши таким чином (гостей), не визначають плату, а зоставляють платити на власний розсуд, хто як думає: кожен, виходячи, кладе якусь суму грошей в певну скриньку. Саме це свідчить про сумлінність і добросердя татар». В кав'ярнях Бахчисарая був також певний досвід приймання “закордонних туристів”, яких було завжди чимало не тільки в столиці, але й в усіх торговельних містах. «Господар кав'ярні прислуговує самотужки, й дуже добре тлумачить те, що виказують знаками. Татари навдивовижу звикли до цього способу вираження думок, водночас, не виявляючи ані найменшого бажання насміхатися з тих, хто веде з ними розмову таким чином» (Гутри, 1810. С. 60)
Траплялись і геть невеличкі кав'ярні, куди приходили, власне, через саму каву, яка схиляла до спілкування, дружньої розмови. «Кавовий будинок, куди татари приходять пити каву, курити тютюн і охолодитися... має одну кімнату, на підлозі устелену килимами з відгородженими навколо диванами, і тут на вогнищі безупинно варилася кава. Татари, підібгавши ноги, розкурювали свої люльки з поставлених перед ними жаро́вень, розмовляли між собою; інші з-поміж них грали в шашки, і це було прилюдним місцем їхніх забав» (Сумароков, 1800. С. 55).
Цікаве спостереження. Звичайна, надто для татар похилого віку, мовчазливість, як неодмінна ознака спокійної гідності, була значно менш властива мурзам-старцям. Ті любили та вміли поговорити. Втім, слава гарного массалджі (балакуна, оповідача, розмовника) все ж, була дещо двозначною (Домбровский, 1862 „a“. С. 135).

Філософія міста та саду

Турецький мандрівник порівнював зимовий сад альмінського Літнього ханського палацу з Едемом... «надпровідність» в духовній системі людина — сад — людина, витвори садово-паркової архітектури глибоко і сповна розкривають, як естетичні подуви епохи, так і внутрішній світ певної людини, — її етнокультури, — її цивілізації...
Читача навряд чи здивує картина кримських садово-паркових ландшафтів, адже їх створювали, зважаючи на конкретні (а саме кримськотатарські) смак, філософію, культуру. Вони були підгото́вані усім попереднім розвитком етносу, який, відомий американський географ і етнограф, назвав «геніальним у всьому, що стосується садового мистецтва».
Йдеться за один, вочевидь, найкращий, у той час, з садів-парків у долині Ашлама, поблизу Бахчисараю:
«Це такий чудовий сад, де як у райському садку Гулістані з кінця в кінець тече буркотлива вода, що затримується біля палаців. У саду закохані, залишившись на самоті, слухають наспіви солов'їв. Вода і повітря там такі пречудові, що якщо хто-небудь залишиться наодинці там на одну годину, то забуде горе і журбу, і буде перебувати в радості... І там є різні басейни, фонтани та палаци-хавернакі, такі, що якщо на них погляне обізнаний з архітектурою, він притулить палець до вуст і розум його здивується.
Тисячі видів квітів із пречудовим запахом, які надсилали в подарунок ханам, наповнюють дихання ароматом. Особливо чудові квіти анатолійського бакираза, подібні до мускусу Рума, і саджанці трапезундської гвоздики, стамбульський золотий тюльпан «Монла Челебі», тюльпан «Чиллі Хаджі», тюльпан «Кягитхане», різноманітні червоні півонії, істанкійський гіацинт, і ще сотні інших квітів... пишніють в цьому саду. Тим, хто потрапляє у цей сад, спадає на думку, що потрапили у вічний Рай. Навесні всі дерева зацвітають, квітнуть сливи, яблуні, груші, черешні... Людина мліє від пахощів. Доречним є аят, де мовиться про сад Ірема: “Не створено схожого на нього в країнах”. Цей сад незрівнянний, його годі відтворити, він — подоба Раю на тлінній землі...
Різноманітних плодових дерев, які там росли, більше вже немає, і не лише в Криму...

Ще в першій половині XVIII століття з походів Мініха та Лассі починається винищення вогнем і мечем кримських садів і селищ. Після приєднання, за часів Катерини, Крим, було відрізано від Середземного моря (залишивши його без ключів від Босфору), від будь-яких торгових шляхів; Крим задихався на дні глухого мішка.

АНЕКСІЯ

В Карасубазарі (й не лише тут), одразу після захоплення півострова, окупанти почали руйнувати кладовища — перед очима родичів, які ще не встигли покинути місто й доглядали свіжі могили. Втім, для кримськотатарського народу ця тема така гірка, що навіть торкаючись тих давніх років, краще надати слово свідкам злочину й не намагатися його коментувати. “В Карасубазарі з мусульманського цвинтаря вивезли надгробні плити та пам’ятники, слідом за тим їх побили чи порубали таким чином, щоб використовувати в будівництві, хоча в цій місцині є чудовий вапняк, який можна було би добувати в кар’єрах із достоту такою ж легкістю, з якою росіяни сплюндрували могильні пам’ятники...”

Ще одне таке ж свідчення: “В Карасубазарі, як і в інших місцях, привертають до себе увагу татарські кладовища цілком позбавлені пам’ятників, що їх забрали росіяни аби використовувати в будівництві адміністративних будівель в усіх містах, й особливо в Карасубазарі. Яке блюзнірство! ...росіяни знищили те, що інші народи шанують, як святиню, перед чим інші люди побожно схиляються — пам’ятники мертвим.
Річ у тім, що тут татарам завдали надзвичайно брутальних образ і наруги: їхні мечеті, мінарети, палаци, їхні лазні, їхні водогони та акведуки, їхні фонтани, та навіть їхні надгробні камені знищили, перетворили в руїни, зруйнували дощенту”. Без перебільшення чи спотворення істини. Йшлося саме про свідому наругу, про дійсно провокаційне блюзнірство, що його не лише мусульманин не здатен витримати, а й людина будь-якої віри, що має серце. Акція, яка проводилася одночасно на всій території Криму, мала єдину мету: образити мертвих, щоб змусити емігрувати живих”.

Депортація

Ранок вісімнадцятого

Тож, усе було готово. Лишилося чекати, коли подадуть залізничні валки — без цього, визволителі, не могли взятися до роботи.
Згідно з розкладом депортації, вона мала розпочатись на світанку, вранці — 18 травня.
Втім, в Росії ніколи не бракувало винятково затятих холуїв, готових на будь-яку мерзоту, якщо хазяїн її схвалює. У цьому розумінні, люди у “формі”, — не виняток. Тому, нас не має дивувати той факт, що подекуди акція розпочалася вже сімнадцятого травня.
Цього дня, ближче до заходу сонця, нетерплячі карателі увірвались в деякі села, почали прочісувати вулиці міст, вочевидь, щоб управитися до ранку. У Сімферополі, наприклад, така честь випала (вул. Гражданській та ближнім до неї вулицям Красної Гірки). Пізно ввечері 17-го, коло півночі, з будинків почали виганяти і симеїзців. У степовій частині Криму, типовою в цьому розумінні, була операція виселяння з села Акбаш (Акмечетський район).
17 травня сюди, після обіду, прибули солдати на п’ятьох вантажівках. Татари, по звичаю, зібрались гуртом, щоб нагодувати солдатів, (віддаючи “останнє”)... Втім, о 7-й вечора ситі чекісти та червоноармійці вже розсипались селом, прикладами виганяючи людей на вулицю… Потім усіх зігнали на сільський майдан, завантажили в машини й до світанку, 18 травня, не дозволяли з них зійти. А вже далі пішло, як і всюди.
Але ж як було “всюди”?
Передусім, звернімо увагу на те, як повідомлялось кримцям, що відтепер вони, — люди поза законом. Тобто, що тепер з ними можна робити все, що завгодно, “без суда й права”, що вони втрачають право жити в своєму будинку, на своїй землі.
Сутність цієї дії, попри всю її звірячість, ще можна було б утямити, якби жертвам, нормальною людською мовою, пояснили зміст того, що відбувається.
Але у тому-то й річ, що вирок виголошувався злісним, загрозливим тоном, однією, двома уривчастими фразами, за чим на запитання, вже не відповідали, поспішаючи перейти до справи. Солдати вривалися в будинки до сонних людей, брязкаючи зброєю, наче бандити, розпихали їх, погрожували стріляниною, й, головне — горлали, репетували, як скажені, пересипаючи й так незрозумілі слова брудною лайкою.
Уявімо собі, хоч на хвильку, усе це моторошне безумство: що відчував би, кожен з нас, якби сьогодні (тобто посеред буденного життя, а не після багатьох місяців окупаційної тортури, яка струною напнула нерви), вас підіймають з постелі “озброєні до зубів” чужі люди, які, невідомо звідки й чому, опинилися в квартирі? І ці люди, промовивши кілька незрозумілих (для більшості татар) слів, починали репетувати: “Давай, давай!”, націлюючи автомати то на вас, то на ваших дітей, копаючи їх чоботами, — як би ви реагували?... Важко відповісти.
Але можна почути голос відтоді, з того жахливого ранку. Ніяр Аблялімова, селище Тав-Даір:

Ось, що саме запам'ятала семирічна дівчинка, яка жила удвох з мамою, після того, як їм дали 5 хвилин на збори: “Мама почала плакати, кидатися з кутка в куток, бере в руки речі, то одні, то інші, а в неї все падає з рук…”
Згодом були ще страхітливіші “хвилини”, але це нічне вторгнення, яке збиває з ніг жінок та старих...пізніше багатьом з них коштувало життя, а вцілілим давало гіркі муки сумління та самодокорів: як же могли так розгубитись, як дозволили собі забути взяти необхідне, як це ж не гризлися зубами з солдатами за те, чи те …
Вже в ешелонах люди згадали, що “не взяли — ...ні голки, ні документів”. Ще гірше було дітям, чиїх батьків у ту ніч не було вдома, або — сиротам...
Зазвичай було надано 15 хвилин на збори,... всього 5-6 хвилин давали мешканцям Бахчисараю...зрештою, були випадки, от-як в Янджи (Коккозьський район), коли виганяли з дому одразу, - “без хвилини на роздуми”…
Вочевидь, свідоме знущання, відбувається через вороже (аж до ненависті) ставлення до “чужородців”.
Сучасники депортації свідчать про те, що до ешелонів не привезли важкохворих (нетранспортабельних) кримських татар; їх фізично ліквідовано. Є дані, що усіх, хто знайшов у собі мужність чинити опір депортації також розстріляли.
Чекання на страти, подекуди, йде в супроводі з жорстокими поголовними моральними тортурами. Те, що “розстріли” оголошено, а потім скасовано, не полегшувало страждань. Карателі офіційно повідомляли, що мешканців цього села буде розстріляно, якщо не всі встигнуть, вчасно, зійтися докупи на місце завантажування. Так було в Ельбузені та Акбаші, де солдати говорили: “нічого з собою не беріть, все одно це вам вже не знадобиться”.
В сімферопольській Чукурчі, коли людей зібрали на кладовищі, з червоноармійця на ймення Мамут-ага, який прибув додому на відпустку, привселюдно зірвано погони та бойові відзнаки, як зазвичай робили перед розстрілом. Звісно, народ саме так це й зрозумів…”Люди плачуть, просять одне в одного прощення, готуються до смерті”... В районі Семи Колодязів (село Палапан) сім'ю Мусфіре Керімової вивели з дому в спідньому, “тільки й встигли пальта нахопити”. Солдат каже: “Один рух — і розстріляю”... “Ми, діти, захотіли в туалет; солдати ж не дозволили…”

Впевненість в тому, що попереду швидка страта, була настільки твердою, що не покидала людей й після завантаження на машини, і навіть в ешелонах: “усіх полонила одна думка: нас везуть на розстріл”. На переправі через Чонгар люди прощалися одне з одним, начувалися, що їх ось-ось скинуть в море. Ті, кого везли через Сиваш, у тремтінні чекали Перекопу, за яким вселюдні розстріли легко приховати...
Можливо, хтось схильний пояснити усе це жахіття природною вразливістю виселенців (між яких, нагадаємо, майже не було чоловіків мужніх літ), загальним панічним настроєм, що охопив народ цього трагічного ранку... Тим паче, людям не лише погрожували розстрілами, їх також інсценували…
Таке трапилося з мешканцями Ханишкоя (Бахчисарайський район, тепер вже не існує). Машини, вщент набиті виселенцями, йшли на Бахчисарай. Пройшовши міст через р. Альму, колона повернула й пішла навскіс, по схилу догори до протитанкового рову. Людей примусили зійти з машин, пригнали до рову...солдати приготувались стріляти в жінок і дітей, які, сівши навпочіпки, почали молитися. Це тривало з 5 чи з 10 хвилин… Тоді пролунала команда, людей знову завантажили на машини й колона рушила далі.
Це варварське знущання з безпорадних кримських татар, яке ніяк не пояснити логікою нормальних людей, не було чимось винятковим. В іншому місці, так само “людей зігнали на кладовище, зусібіч обкладене кулеметами. Дітей почали відділяти від батьків, казали, що старших розстріляють, а діти підуть у дитбудинки. Так їх тримали (розділено) 3-3,5 години…
У Севастопольському, Судакському, Балаклавському та Сімферопольському районах були аналогічні випадки...У Молбаті людей три доби держали на сільському кладовищі під голим небом, не дозволяючи розійтися.
Взагалі, кладовища широко використовували, як майданчики для збору людей; те ж — про кулемети в місцях збору. На схемі, складеній карателями, напередодні виселення мешканців Айсерезу, видно, що з обох боків села, було встановлено ручний і станко́вий кулемети із взаємодоповняльними секторами обстрілу. А простір майданчику збору прострілювався вогнем з 2 станкових і 2 ручних кулеметів.
Але не всюди приготування до групової страти закінчувалось саме так — людей вбивали й насправді…
В Ускюті “старий Куртсеїт Ібрагім, якому от-от мало виповнитись сімдесят років, запитав: “Що ви хочете з нами зробити? Я батько чотирьох синів, які захищають Батьківщину в лавах Червоної Армії. Я чекаю своїх синів, а ви, як фашисти, зганяєте нас і хочете знищити. Я нікуди не піду!”... В цю мить гримнув постріл, і старий осунувся додолу.
Не раз під час зборів на виселяння, жінки втрачали свідомість, бачачи знущання з дітей та старців. Тоді їх, молодих і старих, у безсоромнім запалі тягли за ноги, вздовж вулиць, молоді хлопці-солдати, а тоді,... “розгойдували, взявши за руки та ноги, і з реготом закидали в кузов” - так було не тільки в Узунджи (Балаклавський район).
В Гурзуфі дівчину-татарку били до млості (та знущалися з неї) тільки за те, що вона благала віддати її швейну машинку.
Віру теж здіймали на глум. ”Християнські воїни” забирали Корани: (зайво повторювати, що з власної ініціативи...), винятково для того, щоби перед очима старців кидати священні книги у вбиральні й реготати над слізьми вірян.
Того ранку, карателі, і справді, були бучно веселі…

Саджання в ешелони

Завантаження ешелонів зі спецпереселенцями не завжди відбувалося злагоджено в стислий строк. Через нестачу рухомого складу на дальніх станціях люди мусили добу, а то й дві пробути просто неба, на площах своїх селищ під невсипущою вартою.
Що ж до відрізка шляху, який лежав між порогом рідного дому і дверима вагону, найтрагічнішим всі свідки однаково називають насильницьке розірвання сімей. І це здійснювано аж ніяк не випадково й це підтверджує не тільки велика кількість таких випадків.
Цілком очевидним було прагнення карателів, штучно змішати й сплутати “людський матеріал”, таким чином, щоб він чинив якомога менше спротиву, — відомо, що нерозбиті, з'єднані сімейні ланки, стійкіші до будь-яких випробувань. І навпаки, їх уламки не тільки не здатні на спротив гнобителям, але й на взаємодопомогу для самоохорони й виживання. Інших причин такого “перетасування” не знайти, як не крути — а, завдання цієї тактики, навіть вже тоді, було всім очевидне.
Як вважає Сервер Аметов з Дерекоя, “наше виселення завчасно ретельно підготовлено таким чином, щоб навіть сусіди та родичі не потрапили в одне місце призначення. Тож, вже коли заганяли у вантажівки й, тоді, у вагони на залізничній станції, усіх ретельно змішували з різними селами. Навіть нашу рідну бабусю примістили в іншому вагоні, сказавши, що на місці зустрінетесь.
Це вже був початок геноциду, щоб ближні не могли подати одне одному руку помочі”. Між іншим, розподіл навіть в сусідній вагон, на ділі міг означати розлуку з близькими назавжди: дорогою ешелони переформовано, а досягнувши Середньої Азії, вагони по одному відчіпляли на різних станціях вздовж маршруту проходження, за якимось планом, недосяжним простій людині.
Тобто, розділення сімей починалося ще в рідних селах. Дерекойців, - “посадили на вантажівки чомусь із далекими сусідами (тобто з інших сіл), а наших близьких, рідних та сусідів, теж розсіяли по інших машинах”. В Стилі за раз давали три машини.

«Потяг смерті», Рустем Емінов, 1997 р. (Ленур Іслямов)

Приїхавши до станції, одну машину — на один ешелон, іншу - на другий, знову лемент: діти потрапили в ешелон, батьки ж — на той бік. Батьки хочуть приєднатися до дітей, але “наші” визволителі-солдати прикладом по спині одразу ж повертають їх у свій вагон — знову зойки, плач... Тому, односельці опинилися в різних краях: Урал, Сибір, Узбекистан, Казахстан… Навіть був випадок, — половину машини відвантажили, — вагон заповнили, другу половину — в інший вагон ешелону, тому сім'ї на дві-три частини розділено…” Саме тому “люди довгі роки шукали одне одного. Є такі,- що й до цього часу, - долі їх невідомі...”
31 49 хв. Останній день перед депортацією був суботній. Багато хто, напередодні вихідного дня поїхав до міста, щоби зранку потрапити на базар, навідатись до рідних… Тому, вони ночували не вдома. Вранці їхню долю вирішено — туди, де вони прихилили голову, теж навідались солдати й відправили їх із тими сім'ями,.... Тобто, автоматично, зв'язок із сім'єю втрачено… Батька великої родини, який в день депортації гасив у горах лісові пожежі, могли заслати в Марійську Автономну республіку, а його рідних, які таким чином опинилися без годувальника, — до Бухари. А коли вдома не було матері, цю трагедію взагалі тяжко собі уявити… Дітей виряджено в дорогу, фактично, як безпритульних… Таких знетямлених від страху дітей, було безліч на всіх станціях, вони металися платформами й перонами, кидались під ноги дорослим, голодні та в сльозах, шукали матерів…
Самий хід від’їзду автоколон з рідних селищ за шалом драматизму здіймався до рівня античної трагедії. “Коли колоні машин дано наказ: “Рушай!”, як вдарив грім: ревіння, скрики, плач… До того ж заголосили домашні тварини — (ревіли корови, квилила птиця,...), завивали собаки… наче своєю мовою, прощалися...Машина йшла третьою в колоні, а на завороті, налічили 84 машини. Потім був другий поворот, і...вже далі — несила було порахувати (йдеться про колону в Акмечетському районі). Їхали крізь спустошені татарські села — усі вони були, абсолютно, татарські.”
Шлях до станції міг забрати не одну годину безперервного руху. Начальники таких колон вкрай рідко виявляли людяність, (зупиняючи машини в дорозі). Так, наприклад, трапилося з дерменкойцями, дорогою в Сюрень, вже за Яйлою: ”Коли їхали повз Кокозське джерело, ми попрохали водія спинити машину. Випили по ковтку води. Між нами був сивий старець, який попросив нас, молодих, заприсягтися, що хай через 10 років, хай через 50 років, ми повернемось сюди, на Батьківщину, хай що це для нас коштуватиме. Ми заприсяглися. Лице старенького засвітилося…”
Зазвичай, “бортові машини підганяли одразу до вантажних вагонів, не давали навіть стати (востаннє) ногою на рідну землю.”

У 2021 році за матеріалами друкованого видання Валерія Возгріна було створену першу аудіокнигу українською мовою “Світи. Народи. Історія кримських татар”.
Це стало початком масштабного проєкту перекладу 4-х томів унікальної праці.
Проєкт підтримало 212 благодійників на платформі Велика Ідея на суму 148 250 ₴, що допомогло зрушити амбітний задум. Пізніше зібрану суму подвоїв Фонд Відродження.